ПІДПРОГРАМИ

 Підпрограми

Підпрограми призначені для реалізації алгоритмів опрацювання окремих частин деякої складної задачі. Вони дають змогу реалізовувати концепцію структурного програмування, суть якого полягає в розкладанні складної задачі на послідовність простих підзадач і в складанні для алгоритмів розв’язування кожної підзадачі відповідних підпрограм. Розрізняють два види підпрограм — підпрограми-процедури та підпрограми-функції. Підпрограми поділяються на: стандартні та підпрограми користувача.

Стандартні підпрограми створювати не потрібно — вони містяться у стандартних модулях System, Crt, Dos, Graph тощо.

Підпрограма користувача — це пойменована група команд, яку створюють і описують в основній програмі в розділах procedure або function і до якої звертаються з будь-якого місця програми потрібну кількість разів.

1. Процедури (procedure). Загальний опис процедури:         

procedure <назва> (<список формальних параметрів>); <розділи описів і оголошень процедури>; begin    <розділ команд процедури> end;

У списку формальних параметрів перераховують змінні разом із зазначенням їхніх типів. Розрізняють параметри-аргументи (інший термін: параметри-значення) — вхідні дані для процедури, і параметри-результати (інший термін: параметри-змінні), через які можна повертати результати роботи процедури в основну програму. Перед списками параметрів-результатів кожного типу записують слово var.

Зауважимо, що масиви фіксованих розмірів у списках формальних параметрів не можна описувати за допомогою слова array (див. зразки програм).

Розділи описів і оголошень у підпрограмах мають таку саму структуру як і в основній програмі.

        Приклад1. Розглянемо процедуру з назвою Cina, яка визначає с — вартість k хвилин телефонної розмови з похвилинною оплатою 0.6 грн. + 20% ПДВ.

procedure Cina(k:integer; var c:real);

begin

   c:=k*0.6; c:=c+0.2*c;

end;

У наведеному прикладі k є формальним параметром-аргументом, с — формальним параметром-результатом.

До процедури звертаються з розділу команд основної програми або іншої підпрограми.

Звернення до процедури:

<назва процедури> (<список фактичних параметрів>);

Параметри, які записують у команді виклику процедури, називаються фактичними. Фактичними параметрами-аргументами можуть бути сталі, змінні, вирази, а параметрами-результатами — лише змінні. Типи даних тут не зазначають.

Між фактичними і формальними параметрами має бути відповідність за кількістю й типами. Зверніть увагу, відповідні фактичні та формальні параметри можуть мати різні імена.

Команда виклику функціонує так: значення фактичних параметрів присвоюються відповідним формальним параметрам процедури, виконується процедура, визначаються параметри-результати, значення яких надаються (повертаються) відповідним фактичним параметрам у команді виклику.

Змінні, описані в розділі описів основної програми, називаються глобальними. Вони діють у всіх підпрограмах, з яких складається програма. Змінні, описані в розділі описів конкретної процедури, називаються локальними. Вони діють тільки в межах даної процедури.

Процедури можуть отримувати і повертати значення не тільки через параметри-результати, але й через глобальні змінні. Тому списків параметрів у процедурі може і не бути.

2. Функції (function). Функція, на відміну від процедури, може повертати в місце виклику лише один результат простого стандартного типу.

Загальний опис функції:                 

function <назва>(<список формальних параметрів>) : <тип функції>; <розділи описів і оголошень функції>; begin    <розділ команд функції, де має бути така команда: назва:=вираз> end;

У розділі команд функції має бути команда присвоєння значення деякого виразу назві функції. Результат функції повертається в основну програму через її назву (як і випадку використання стандартних функцій, таких як sin, cos).

Звернення до функції:

<назва> (<список фактичних параметрів>).

Приклад1. Створимо функцію для обчислення tg(x) та обчислимо значення виразу tg(x)+ctg(x)+tg2(x).            

program Myfunc;

uses Crt;

var x,y:real;

function tg(x:real):real;

begin

   tg:=sin(x)/cos(x)

end;

begin clrscr;

   writeln('Введіть х');

   readln(x);

   y:=tg(x)+1/tg(x)+sqr(tg(x));

   writeln('y=', y:5:2); readln

end.

3. Рекурсивні функції. Рекурсією називається алгоритмічна конструкція, де підпрограма викликає сама себе. Рекурсія дає змогу записувати циклічний алгоритм, не використовуючи команду циклу. Розглянемо спочатку поняття стеку.

Стек — це структура даних в оперативної пам’яті, де дані запам’ятовуються і зберігаються за принципом «перший прийшов — останнім пішов». Аналогом у військовій справі є ріжок для набоїв до автомата.

Приклад1. Рекурсивна функція обчислення суми цілих чисел від a до b має вигляд:

function Suma(a,b:integer):integer;

begin

   if a=b then Suma := a                                                    {Це стоп-умова рекурсії}

      else Suma := b + Suma(a, b–1)                                      {Це неявний цикл}

end;                                                                         

Приклад2. Скласти рекурсивну функцiю Factorial для обчислення факторіала числа n! = 1·2·3·...·n, (0! = 1, 1! = 1), яка грунтується на багаторазовому (рекурсивному) застосуваннi формули n! = n·(n – 1)!.

 function Factorial(n : integer) : integer;

begin

if n = 0 then Factorial := 1                                    {Це стоп-умова}

else Factorial := n * Factorial(n–1)

end;

Зауваження. Застосовуючи рекурсію, потрібно правильно складати стоп-умови, які забезпечують закінчення циклічних обчислень.